до уроків музичного мистецтва

              

Калачевський Михайло Миколайович (*26 вересня 1851 — †1907) — український композитор, піаніст, музично-громадський діяч та юрист. Автор «Української симфонії» (1876), в якій використав українські народні теми, а також Реквієму, Струнного квартету, ряду фортепіанних п'єс, романсів та духовних хорів.

• 
  
  
• 
  
  
  • 
    
    
• 
  
  
• 
  
  
  

Біографія

Михайло Колачевський народився у 1851 р. в с. Попівка на Полтавщині (нині Кіровоградської обл.). Дитячі роки його минули в оточенні, де звучала народна музика.

Професійну музичну освіту він здобув у Лейпцизькій консерваторії, яку закінчив у 1876 р. Навчався юнак на кілька років пізніше від Миколи Лисенка й у тих самих педагогів.

Повернувшись на Батьківщину, Колачевський оселився в Кременчуці, де намагався використати на потребу суспільства свої знання й уміння. З 1890 р., впродовж десятиліття, керує управою Кременчуцького земства.

У селі Рокитному знаходився його маєток та парк із дерев, які він привозив із різних країн світу. В цьому селі прожив майже все своє життя, написав більшість творів суспільний діяч та композитор М. М. Колачевський.

Помер Михайло Колачевський у 1907 р. Похований на власній садибі.

Творчий доробок

Та частина творчої спадщини М. Колачевського, що дійшла до нас, невелика — це струнний квартет, фортепіанне тріо, романси, фортепіанні твори, «Реквієм» тощо. Збереглося також 19 романсів, 4 п'єси для фортепіано і партитура «Української симфонії».

Найголовнішим твором Колачевського є його симфонія. Написана як дипломна робота композитора у 1876 р., вона прозвучала на випускному екзамені та в публічному концерті, програма якого складалася з творів випускників консерваторії. В Україні симфонію Колачевського неодноразово виконував оркестр під керуванням Д. Ахшарумова в Полтаві, а потім у Харкові й Кременчуці. За радянських часів цей твір міцно ввійшов до репертуару оркестрів. Він звучить по радіо, його записано на грамплатівку; опубліковано також партитуру.

«Українська симфонія»

Про розвиток (хоча й незначний) симфонічного жанру в Україні у XVIII–XIX ст. свідчать перші симфонії кінця XVIII ст.: «Українська симфонія» Е.Ванжури, симфонії Максима Березовського, Концертна симфонія Д. Бортнянського. В ХІХ столітті написали свої симфонії Іван Лозинський і Михайло Вербицький. В 1869 р. Микола Лисенко написав свою І «Юнацьку симфонію». Через кілька років з'являється твір М. Колачевського. Поза сумнівом, що композитор уже був обізнаний із доробком Лисенка. Уже було написано багато Лисенкових романсів на вірші Т. Шевченка. Можливо, Колачевський знав і його «Українську сюїту у формі старовинних танців на основі народних пісень» для фортепіано, і симфонію, адже вони навчались композиції в одного педагога.

Відзначимо, що у добиранні музичних тем та принципах їх розвитку Калачевський пішов за Миколою Лисенком і російськими композиторами-класиками. І в основі усіх тем «Української симфонії» — мелодії народних пісень. Характерно, що композитор зберігає жанрові особливості пісні, прагне повніше розкрити засобами оркестру, через велику музичну форму її образний зміст. Безперечно, на Колачевського мала вплив і західноєвропейська музика, зокрема симфонії І німецьких композиторів-романтиків Ф. Мендельсона і Р. Шумана.

«Юно́на и Аво́сь» — одна из наиболее известных советских рок-опер композитора Алексея Рыбникова на стихи поэта Андрея Вознесенского. Премьера состоялась 9 июля 1981 на сцене Московского театра имени Ленинского комсомола (режиссёр Марк Захаров, постановка танцев Владимира Васильева, художник Олег Шейнцис), в репертуар которого спектакль входит до сих пор. С 31 декабря 1985 года исполняется также Санкт-Петербургским театром «Рок опера». Также входит в репертуар Иркутского областного музыкального театра имени Н. М. Загурского, Красноярского музыкального театра и Ростовского музыкального театра.

В названии спектакля использованы имена двух парусников, «Юнона» и «Авось», на которых совершала своё плавание экспедиция Николая Резанова.

В 1978 году композитор Алексей Рыбников показал режиссёру Марку Захарову свои музыкальные импровизации на темы православных песнопений. Захарову понравилась музыка, и тогда же возникла идея создать на её основе музыкальный спектакль на сюжет «Слова о полку Игореве». Он обратился с этим предложением к поэту Андрею Вознесенскому (это была их первая встреча), однако тот эту идею не поддержал:

Тогда я был наглый молодой поэт, мне казалось непонятным, зачем надо писать нечто славянофильское по «Слову о полку Игореве», в то время как неизвестен его автор и даже неизвестно, был или нет автор «Слова». Я говорю: «У меня есть своя поэма, она называется „Авось!“ о любви сорокадвухлетнего графа Резанова к шестнадцатилетней Кончите, давайте сделаем оперу по этой поэме». Марк растерялся немножечко и сказал: «Давайте я почитаю». На следующий день он мне сказал, что он согласен и что мы сделаем оперу, причём выбор композитора будет его, Марка. Он выбрал Алексея Рыбникова. Это был счастливый выбор.^[1]

В основу либретто была действительно положена поэма «Авось» (1970), хотя для театральной постановки пришлось, естественно, дописывать многие арии и сцены. Слово «рок-опера» авторы заменили на «современная опера», поскольку за рок-музыкой в то время был строгий контроль со стороны властей. Постановка танцевальных номеров была осуществлена балетмейстером Владимиром Васильевым, который также изначально почувствовал, что готовящаяся постановка не имеет аналогов на советской сцене.

Премьера оперы состоялась 9 июля 1981 на сцене Московского театра имени Ленинского комсомола, в главных ролях были задействованы Николай Караченцов (граф Резанов), Елена Шанина (Кончита), Александр Абдулов (Фернандо). Через несколько дней, по воспоминаниям Рыбникова, на Западе были опубликованы скандальные статьи о спектакле, оценивающие его как антисоветский, что осложнило жизнь его авторам: Западная пресса среагировала так, будто мы делали премьеру на Бродвее, а не в советской Москве. После этого меня очень надолго подвинули в тень. Спектакль играли, но не выпускали за рубеж, очень долго не выходила пластинка (на спектакль ведь ходит 800 человек 2-3 раза в месяц, а пластинка — это массовая известность). Меня даже не признавали автором, не подписывали со мной договор, и я судился с Министерством культуры СССР, на суд приходили иностранные корреспонденты… Выиграв суд, я попал в категорию людей, с которыми лучше вообще не связываться.Однако через некоторое время благодаря Пьеру Кардену состоялись гастроли театра «Ленком» в Париже и на Бродвее в Нью-Йорке, затем в Германии, Нидерландах и других странах.

В «Ленкоме» за тридцать с лишним лет спектакль выдержал более тысячи представлений и до сих пор идёт с неизменным аншлагом. Исполнители главных ролей несколько раз менялись, хотя в роли Николая Резанова неизменно, вплоть до несчастного случая, выступал Николай Караченцов. В настоящее время роль Резанова исполняет Дмитрий Певцов. Роль Фернандо после А.Абдулова "унаследовал" Виктор Раков. Роль Кончиты играли Анна Большова, затем Алла Юганова.

31 декабря 1985 года на сцене ДК им. Капранова в Санкт-Петербурге состоялась премьера рок-оперы в исполнении ВИА «Поющие гитары» (впоследствии ставшего Санкт-Петербургским театром «Рок-опера»). Данная сценическая версия отличалась от постановки «Ленкома». В частности, режиссёр Владимир Подгородинский ввёл в спектакль нового персонажа — Звонаря, фактически «овеществлённую» душу Николая Резанова. Звонарь практически лишён слов и лишь сложнейшей пластикой и эмоциональным настроем передаёт метания души главного героя. По воспоминаниям, Алексей Рыбников, присутствовавший на премьере, признал, что «Поющие гитары» более точно воплотили идею создателей оперы, сохранив авторский жанр оперы-мистерии и оригинальную драматургию Вознесенского. Летом 2010 года в Санкт-Петербурге состоялось двухтысячное исполнение «Юноны и Авось» в исполнении театра «Рок-опера».

Опера также была поставлена в Польше, Венгрии, Чехии, Германии, Южной Корее, Украине и других странах.

Летом 2009 года во Франции Государственный театр под руководством Народного артиста России композитора Алексея Рыбникова представил новую постановку рок-оперы «Юнона и Авось». Главный акцент в ней сделан на музыкальную составляющую спектакля. Вокальные номера поставлены заслуженной артисткой РФ Жанной Рождественской, хореографические номера — Жанной Шмаковой. Главным режиссёром спектакля является Александр Рыхлов. На сайте А. Рыбникова отмечается:

Полная авторская версия... является серьёзной новацией в жанре мирового музыкального театра и призвана возвратить изначальную идею авторов. В новой версии оперы соединились традиции русской духовной музыки, народный фольклор, жанры массовой «городской» музыки, с образными, идейными и эстетическими приоритетами композитора.^[4]

Первоисточник сюжета

Сюжет поэмы «Юнона и Авось» (1970) и рок-оперы основан на реальных событиях и посвящён путешествию русского государственного деятеля Николая Петровича Резанова в Калифорнию в 1806 и его встрече с юной Кончитой Аргуэльо, дочерью коменданта Сан-Франциско.

По воспоминаниям Андрея Вознесенского, поэму «Авось» он начал писать в Ванкувере, когда «глотал… лестные страницы о Резанове толстенного тома Дж. Ленсена, следя судьбу нашего отважного соотечественника».^[5] Кроме того, сохранился и был частично издан путевой дневник Резанова, который был также использован Вознесенским.

Николай Резанов, один из руководителей первой русской кругосветной экспедиции, в 1806 прибыл в Калифорнию для того, чтобы пополнить запасы продовольствия для русской колонии на Аляске. Его полюбила 16-летняя Кончита Аргуэльо, с которой они обручились. Резанов был вынужден вернуться на Аляску, а затем ехать к императорскому двору в Санкт-Петербург, чтобы выхлопотать разрешение на брак с католичкой. Однако по дороге он тяжело заболел и умер в Красноярске в возрасте 43 лет (годы жизни Резанова 1764—1807). Кончита не верила доходившим до неё сведениям о смерти жениха. Только в 1842 английский путешественник Джордж Симпсон, прибыв в Сан-Франциско, сообщил ей точные подробности его гибели. Поверив в его смерть лишь тридцать пять лет спустя, она дала обет молчания, а через несколько лет приняла постриг в доминиканском монастыре в Монтеррее, где провела почти два десятилетия и скончалась в 1857 году.

А спустя ещё полтора века, произошёл символический акт воссоединения влюблённых. Осенью 2000 года шериф калифорнийского города Бениша, где похоронена Кончита Аргуэльо, привёз в Красноярск горсть земли с её могилы и розу, чтобы возложить к белому кресту, на одной стороне которого выбиты слова Я тебя никогда не забуду, а на другой — Я тебя никогда не увижу.

Ни поэма, ни опера — не документальные хроники. Так говорит об этом сам Вознесенский:

Автор не столь снедаем самомнением и легкомыслием, чтобы изображать лиц реальных по скудным сведениям о них и оскорблять их приблизительностью. Образы их, как и имена, лишь капризное эхо судеб известных...

Аналогичная история произошла с будущим декабристом Д. И. Завалишиным во время его участия в кругосветной экспедиции под командой М.Лазарева (1822-24) (См. Вопросы истории, 1999


ЕДІТ ПІАФ           

                                    

Дитинство

Матір'ю Едіт була безталанна акторка Аніта Майяр, що виступала під псевдонімом Ліна Марса. Батьком був Луї Гассіон — вуличний акробат.

Через два роки Луї Гассіон довідався, що дружина його покинула, а дочку віддала на виховання своїм батькам. Умови, в яких жила Едіт, були жахливі, і Луї відвіз дочку до Нормандії до своєї матері, що працювала куховаркою в домі розпусти.

Тут з'ясувалося, що Едіт зовсім сліпа. Як виявилося, у перші ж місяці життя в Едіт почала розвиватися катаракта, але подружжя Майарів, очевидно, цього просто не помітило. Коли ніяких інших надій не залишалося, бабуся повезла Едіт у Лізьє до святої Терези, куди щорічно збиралися тисячі прочан з усією Франції. Поїздку призначили на 19 серпня 1921 року, а25 серпня 1921 року Едіт прозріла. Їй було шість років.

Незабаром Едіт пішла до школи, але добропорядні обивателі не хотіли бачити поруч зі своїми дітьми дитину, що живе в борделі, і навчання для дівчинки дуже швидко закінчилося. Тоді батько забрав Едіт у Париж, де вони почали разом працювати на площах — батько показував акробатичні трюки, а його дев'ятирічна дочка співала. Едіт заробляла співом на вулиці доти, поки її не взяли в кабаре «Жуан-Ле-Пін».

Юність

В 1932 році Едіт познайомилася з Луї Дюпоном (фр. Louis Dupont), через рік у них народилася дочка Марсель (фр. Marcelle). Однак Луї не влаштовувало, що Едіт занадто багато часу приділяє своїй роботі, і він вимагав, щоб вона полишила її. Однак Едіт відмовилася, і вони розійшлись. Спочатку дочка залишалася з Едіт, але потім Луї Дюпон забрав дочку до себе, розраховуючи, що кохана жінка повернеться до нього. В цей час у Європі лютувала «іспанка», і Марсель занедужала й потрапила в лікарню. Після відвідувань Марселі занедужала й сама Едіт. У той час цю хворобу лікували погано, не було потрібних медикаментів, і лікарі часто просто спостерігали за хворобою в надії на щасливий кінець. У результаті Едіт видужала, а Марсель у 1935 році померла. Вона була єдиною дитиною Едіт Піаф.

В 1935 році, коли Едіт виповнилось двадцять років, її помітив на вулиці Луї Лепле (фр. Louis Leplee), власник кабаре «Жернис» (фр. le Gerny's) на Єлисейських Полях, і запросив виступати у своїй програмі. Він навчив її працювати з акомпаніатором, вибирати й режисувати пісні, пояснив, яке величезне значення мають костюм артиста, його жести, міміка, поводження на сцені. Саме Лепле знайшов для Едіт ім'я — Піаф (на паризькому арго це значить «горобчик»). В «Жернісі» на афішах її ім'я було надруковано як «Маля Піаф», і успіх перших же виступів був величезним. 17 лютого 1936 року Едіт Піаф виступила у великому концерті в цирку «Медрано» разом з такими зірками французької естради, як Моріс Шевальє, Містінгетт, Марі Дюба. Однак успішний зліт перервала трагедія: незабаром пострілом у голову убили Луї Лепле, і Едіт Піаф виявилася в числі підозрюваних через невелику суму, яку покійник залишив їй у заповіті. Газети роздули цю історію, і відвідувачі кабаре, у яких виступала Едіт Піаф, поводилися вороже, вважаючи, що вони мають право «покарати злочинницю».

Новий зліт

Незабаром Едіт познайомилася з Реймоном Ассо, що остаточно визначив подальший життєвий шлях співачки. Саме йому належить заслуга появи на світ «Великої Едіт Піаф». Він навчив Едіт не тільки того, що безпосередньо стосувалося її професії, але й усього необхідного в житті: правил етикету, уміння обирати одяг та багато чого іншого.

Реймон Ассо створив «стиль Піаф», виходячи з індивідуальності Едіт, він написав пісні, що пасували тільки їй: «Париж — Середземномор'я», «Вона жила на вулиці Пігаль», «Мій легіонер», «Вимпел для легіону».

Саме він домігся того, щоб Едіт виступила в мюзик-холі «АВС» на Великих бульварах — найзнаменитішому мюзик-холі Парижа. Виступ в «АВС» вважався виходом на «велику воду», посвятою в професію. Він також переконав її змінити сценічний псевдонім «Маля Піаф» на «Едіт Піаф». Після успішного виступу в «АВС» преса написала про Едіт: «Учора на сцені „АВС“ у Франції народилася велика співачка». Незвичайний голос, щирий драматичний талант, працьовитість і впертість в досягненні мети вуличного дівчиська швидко привели Едіт до вершин успіху.

Тріумф

З початком Другої Світової війни Едіт та Реймон Ассо розірвали стосунки. У цей час вона зустрілася зі знаменитим французьким режисером Жаном Кокто. Він запропонував їй зіграти в своїй невеликій п'єсі «Байдужий красень». Репетиції пройшли вдало, і п'єса мала грандіозний успіх. Уперше її показали в сезоні 1940 року. Кінорежисер Жорж Лакомб вирішив зняти за п'єсою фільм. І в 1941 році зняли «Монмартр на Сені», в якому Едіт одержала головну роль.

Під час Другої Світової війни померли батьки Едіт.

Едіт допомогла знайти себе й почати свій шлях до успіху багатьом виконавцям-початківцям — Іву Монтану, ансамблю «Компаньйон де ла Шансон», Едді Константену, Шарлю Азнавуру й багатьом іншим.

Повоєнний час став для Піаф періодом небувалого успіху. Її із замилуванням слухали жителі паризьких передмість і витончені поціновувачі мистецтва, робітники й майбутня королева Англії. У січні 1950 року відбувся її сольний концерт у залі «Плейель», преса писала — «пісні вулиць у храмі класичної музики». Це був черговий тріумф.

Незважаючи на любов слухачів, життя, повністю присвячене пісні, робило її самотньою. Едіт сама це добре розуміла: «Публіка втягує тебе у свої обійми, відкриває своє серце й поглинає тебе цілком. Ти переповняєшся її любов'ю, а вона — твоєю. Потім у загасаючому світлі залу ти чуєш шум кроків, що віддаляються. Вони ще твої. Ти вже більше не здригаєшся від захвату, але тобі добре. А потім вулиці, морок, серцю стає холодно, ти сама».

У 1952 році Едіт потрапила у дві автокатастрофи поспіль; щоб полегшити страждання, викликані переламами руки й ребер, лікарі робили їй ін’єкції морфію, і Едіт потрапила в наркотичну залежність.

У 1954 році Едіт Піаф знялася в історичному фільмі «Якщо мені розкажуть про Версаль» разом з Жаном Маре.

У 1956 році Піаф виступила в знаменитому нью-йоркському Карнегі-Холл.

Останні роки

Могила Едіт Піаф на кладовищі Пер-Лашез

В 1958 році Едіт почала виступати в концертному залі «Олімпія» — успіх був фантастичний. Після цього вона вирушила в одинадцятимісячне турне Америкою, після якого були чергові виступи в «Олімпії», турне по Франції. Такі фізичні, а головне, емоційні навантаження сильно підірвали її здоров'я.

У 1959 році під час виступу в Нью-Йорку Піаф знепритомніла прямо на сцені. Після кількох хірургічних операцій вона повернулася до Парижа. У 1961 році, у віці 46 років, Едіт Піаф дізналася, що вона невиліковно хвора на рак.

У 1960 році Клод Левейє, композитор і співак з Квебеку, давно знайомий з Піаф, приїхав до Парижа для роботи над спільними проектами. Едіт виконала чотири його пісні: «Старе піаніно» (Le Vieu Pianos), «Бульвар злочину» (Boulevard du Crime), «Ураган» (Ouragan) та «Голос» (La Voix) ^[1].

25 вересня 1962 року Едіт співала з висоти Ейфелевої вежі з нагоди прем'єри фільму «Найдовший день» пісні «Ні, я ні про що не жалкую» (Non, je ne regrette rien), «Юрба», «Мілорд», «Ти не чуєш», «Право любити».

9 жовтня 1962 року, у віці 46 років, виснажена й хвора, Піаф одружується з Тео Сарафо, молодим 26 річним співаком. Дуетом вони виконували пісню Для чого служить кохання? (À quoi ça sert l'amour ?), написану Мішелем Емером, одним з найвірніших її композиторів.

На початку 1963 року вона записує свою останню пісню «Людина з Берліна», (L'Homme de Berlin), написану Франсісом Ле та Мішелем Вандомом.

Останній її виступ на сцені відбувся 18 березня 1963 року. Зал, стоячи, улаштував їй п'ятихвилинну овацію.

10 жовтня 1963 року Едіт Піаф померла. Тіло співачки перевезли з міста Граса, де вона померла, у Париж цілком таємно, а офіційно про її смерть оголосили 11 жовтня 1963 року в Парижі (з чим пов'язані помилки в деяких джерелах). У той же день, 11 жовтня 1963 пішов з життя друг Піаф Жан Кокто. Існує легенда, що він помер, довідавшись про смерть Піаф.

Похорон співачки відбувся на цвинтарі Пер-Лашез. На ньому зібралося понад 40 тисяч осіб, багато хто не приховував сліз, квітів було стільки, що люди були змушені йти по них мов килимом.

ЮРІЙ ВАЛЕНТИНОВИЧ ШЕВЧЕНКО — композитор. Автор балетів «Катруся», «Ніч Перуна», «Сіндарела», симфонічно-хореографічної сюїти «Пори року», Пасторальної сюїти для дерев'яних, духових, ударних та арфи, Кантати для дитячого хору «Сонце-Ярило» та ін. Ю. Шевченко відомий насамперед як популярний театральний композитор. Він створив музику до вистав «Школа скандалу» Р.Шерідана, «Пані міністерша» Б.Нушича, «З вами небезпечно мати справу» О.Арбузова, «Насмішкувате моє щастя» Л.Малюгіна, «Наполеон та корсиканка» І.Губича, «Дон Кіхот. 1938» М.Булгакова (за М.Сервантесом) – у Національному академічному театрі російської драми ім.Лесі Українки; «Зимовий вечір» М.Старицького, «Патетична соната» М.Куліша, «Росмерсгольм» Г.Ібсена, «Лісова пісня» Лесі Українки – у Національному академічному драматичному театрі ім. І.Франка; «Дон Жуан» Ж.Б.Мольєра, «Гамлет» В.Шекспіра, «Хоровод любові» А.Шніцлера – у Київському академічному Молодому театрі, а також написав музику до багатьох вистав українських периферійних театрів, театрів ляльок, теле- та радіовистав. Ю.Шевченко тонко відчуває специфіку сцени, драматургічний матеріал. Його музика допомагає режисерові, акторові, глядачеві осягнути матеріал і масштабно представити його на сцені.

Член-кореспондент Національної академії мистецтв України (2006) заслужений діяч мистецтв України (1998) лауреат премії «Київська пектораль» (1993, 1994, 1995, 1997, 1998, 2002)

1953 — народився 1 вересня у м. Києві.1977 — закінчив Київську державну консерваторію ім. П.І.Чайковського за спеціальністю «Композитор — викладач музично-теоретичних дисциплін». 1977—1983 - музичний редактор на Укрдержтелерадіо. З 1983 - на творчій роботі. Нагороджений: Подякою Президента України (2001). Посада: на творчій роботі.

  НІКОЛО   ПАГАНІНІ

Народився 27 жовтня 1782 року в Генуї.   Одинадцятирічним хлопчиком Паґаніні вперше виступив привселюдно в Генуї. В 1797, після короткого періоду занять у місті Парма з А. Роллою, зробив своє перше концертне турне Ломбардією. Своєрідність манери гри, ні з чим не порівнянна легкість володіння інструментом незабаром принесли йому популярність в обширах усієї Італії. З 1828 до 1834 він дав сотні концертів у найбільших містах Європи, заявивши про себе як про найдивнішого віртуоза цілої епохи. Паґаніні грав у Німеччині, Франції, Австрії, Англії. В Німеччині він купив собі титул барона, яким в Німеччині торгували декілька десятиліть.

Творчий шлях Паґаніні був раптово перерваний у 1838 — причинами тому було підірване здоров'я музиканта, яке надзвичайно погіршилося, й ряд публічних скандалів, що виникли навколо його фігури. Два останні роки життя Паґаніні були надзвичайно тяжкими. Він мав хворі суглоби, кишки, горло. Надзвичайно важкими були сухоти, що зруйнували голосові зв'язки і у Паганіні зовсім пропав голос. Він міг вести діалог лише з допомогою сина, що перекладав батьківській шепіт.

Помер маестро в Ніцці 27 травня 1840.

Неприємності не оминали віртуоза як при житті, так і після смерті. Він і сам напустив багато туману навколо своєї особи, що спричинило появу чуток про зв'язок із чортом і нечистою силою. Після смерті Паґаніні єпископ міста Ніцца, де лікувався музикант, заборонив правити заупокійну месу. Труп забальзамували і кілька разів перевозили в різні схованки. Лише наприкінці 19 століття папа римський скасував суворе рішення єпископа Ніцци і тіло було поховане в місті Парма.

Сучасники знали його як надзвичайно скупу особу. Гастролер мав чималі гонорари. Наприкінці життя за Паґаніні числився великий рахунок у банку Ротшильда.

Але часом Паґаніні, що досяг фінансового успіху, дозволяв собі широкі жести. Після концерту композитора Берліоза в Парижі у 1838 році розчулений Паґаніні дав наказ своєму банкіру видати Берліозу 20 000 франків на утримання. Адже всім було відомо, як бідував Берліоз.

Віртуоз добре знався на музичних інструментах. Він мав колекцію скрипок стародавніх майстрів Італії, серед яких були витвори Аматі, Гварнері, Антоніо Страдіварі, Карло Бергонці. Окрімно виділяв Паґаніні скрипку роботи Ґварнері, яку по заповіту отримало рідне місто музиканта — Генуя. Уславлений інструмент хтось влучно назвав «Удова Паґаніні». По заповіту музиканта «Удова Паґаніні» передана у власність міста Генуя.

Нікколо Паганіні трохи старше Россіні, Белліні і Доніцетті. Він народився 27 жовтня 1782 в Генуї, в старому будинку в провулку Чорної кішки (один до одного, право слово). Сім'я була небагата й багатодітна. Батько був портовим вантажником, потім крамарем, але, як усякий італієць того часу, близько стикався з музикою (гра на мандоліні). Паганіні можна назвати вундеркіндом, дитинство пройшло у навчанні та гастролях, які тривали потім все життя. Біографія Паганіні може складатися з простого перерахування всіх європейських міст: від англійських до польських.

Життєлюб і серцеїд - це правда. Найвідоміший роман Паганіні - з сестрою Наполеона - Елізою Бонапарт (по чоловікові - Бачоккі). Елізу брат, який став імператором, поставив правити італійськими князівствами, там і трапився тривалий роман.

Втім, чутка приписувала йому роман і з іншого сестрою Наполеона - Поліною, якій люблячий брат теж видав шматочок «італійського пирога». Так і бродять ці легенди з біографії в біографію, хоча достовірно нічого не відомо.У Паганіні був син, шлюб з матір'ю якого не був зареєстрований: це досить типова ситуація для представника романтизму. З невінчаною дружиною Нікколо розійшовся. А сина взяв на виховання.

Паганіні став багатий. Його гонорари були астрономічно високі. Але він прожив свої57 років без відпочинку і спокою. А ще 56 років не міг знайти спокій його прах. Але тут - причини цілком земні, теж нічого містичного.Паганіні помер 27 травня 1840 в Ніцці, за легендою - обіймаючи скрипку (неправда, але вже закріпилася). Останнього причастя не було (правда, але могли чекати одужання). Єпископ Ніцци відмовився служити заупокійну месу, звинувачуючи Паганіні в єресі. Католицькі влада Італії заборонили поховання музиканта на батьківщині. Лише значно пізніше його прах перевезли в Італію - і то було потрібно спеціальне втручання тата. Два роки прах взагалі не був відданий землі. А остаточне притулок Паганіні знайшов через 56 років після смерті ...Відносини Паганіні з католицькою церквою були вкрай складні і суперечливі. З одного боку, Паганіні ніхто не переслідував, більше того, папа римський вручив йому Орден Золотої шпори (за багатьма джерелами). Цей же орден отримали колись художники Тіціан і Рафаель, композитори Моцарт і Глюк. В принципі, цей орден давав право на дворянство, але ні Моцарт, ні Паганіні не захотіли користуватися можливими привілеями. А от чи був Паганіні войовничим безбожником - є дуже великі сумніви. Можливо, все навпаки: свою фанатичну нетерпимість до Паганіні проявили деякі люди, звинувачуючи його у всіх смертних гріхах.Музика Паганіні не просто виртуозна. Вона пронизана духом народних італійських мелодій, темпераментних, експресивних - і глибоко ліричних ...

 Однажды матери Никколо приснился удивительный сон: явился к ней ангел и спросил, какую милость от Бога она хотела бы получить. Поскольку глубоко верующая женщина очень любила музыку, она попросила божественного посланца о том, чтобы ее сын Никколо стал великим музыкантом. Рассказ об этом чудесном сне произвел сильное впечатление на мужа Терезы, также неравнодушного к музыке. Посовещавшись, родители Никколо твердо решили обучать ребенка игре на скрипке - инструменте, ставшем благодаря стараниям Гварнери, Страдивари и Амати музыкальным символом Италии. •

 Никколо было семь лет, когда отец впервые вложил в руки будущего виртуоза крошечную скрипку, которая с того дня стала его единственной игрушкой. Но очень скоро юный скрипач понял, что занятие музыкой - это не только удовольствие, но и тяжелый, кропотливый труд. Мальчик очень уставал, но отец заставлял талантливого ребенка заниматься целыми днями, не позволяя выходить на улицу для игр со сверстниками. Проявляя упорство и неудержимую волю, Никколо с каждым днем все больше и больше увлекался игрой на инструменте. Бесспорно, такие чрезмерные занятия, недостаток кислорода, движения и питания, - не могли не отразиться на его растущем организме и, конечно же, подорвали здоровье мальчика. Однажды Никколо, изможденный многочасовыми занятиями, упал бездыханным в каталептической коме. Родители сочли мальчика умершим, поскольку он не подавал никаких признаков жизни. Никколо пришел в себя лишь в гробу при душераздирающих звуках траурной музыки. Его идеальный слух не в состоянии был воспринимать фальшь даже тогда, когда Паганини находился между жизнью и смертью. Вернувшись с «того света», юный скрипач с еще большим рвением взялся за освоение сложных технических приемов игры на любимом музыкальном инструменте. Благодаря своему усердию и твердости характера за очень короткое время Никколо достиг столь больших успехов, что слава о его необычайных способностях шагнула далеко за пределы скромного переулка Черной кошки.

 По отношению к своему единственному ребенку, матерью которого была Антонио Бьянки, Паганини проявлял трогательное терпение и безграничную любовь. Однажды во время пребывания скрипача во Флоренции с маленьким Акилле случилась беда, - малыш сломал ножку. И это было бы не так страшно, если бы ребенок был бы постарше. Но удержать двухлетнего непоседу в полном покое, пока не срастется кость, представлялось невозможным. Чтобы малыш поправился - необходимо было привязать ножку к деревянной дощечке и не давать ему двигаться хотя бы несколько дней. Паганини не задумываясь, сел в кресло, взял сына к себе на колени и не вставал с места целых восемь дней. Маленький мальчик, познавший отцовскую любовь, не останется неблагодарным: едва научившись ходить, он всегда будет следовать за своим отцом и никогда не покинет его.

Тома́зо Джова́нни Альбино́ни (итал. Tomaso Giovanni Albinoni, 8 июня 1671, Венеция, Венецианская республика — 17 января 1751, Венеция) — венецианский композитор и скрипач эпохи барокко. При жизни был известен главным образом как автор многочисленных опер, однако в настоящее время пользуется известностью и регулярно исполняется главным образом его инструментальная музыка.

Биография

Сын Антонио Альбинони (1634—1709), богатого купца и венецианского патриция. Изучал скрипку и пение. О его жизни известно относительно мало, особенно учитывая положение композитора и довольно большое количество сохранившихся документов его эпохи. В 1694 году он посвятил свой Opus 1 соотечественнику-венецианцу Пьетро, кардиналу Оттобони (внучатому племяннику папы Александра VIII). Оттобони был влиятельным в Риме покровителем нескольких композиторов, в частности, Корелли. В 1700 году Альбинони поступил на службу к герцогу Мантуи Фернандо Карло в качестве скрипача. Ему он посвятил свой Опус 2, собрание инструментальных пьес. В 1701 году он написал Опус 3, ставший очень популярным, и посвятил его Великому Герцогу Тосканскому Фердинанду III.

В 1705 году он женился, капельмейстер венецианского собора св. Марка Антонино Биффи был у него свидетелем и, возможно, его другом. По-видимому, у Альбинони не было никаких иных связей с важнейшими музыкальными учреждениями Венеции. В то же время, он добился своей первоначальной славы как оперный композитор во многих городах Италии — таких, как Венеция, Генуя, Болонья,Мантуя, Удине, Пьяченца и Неаполь. Одновременно он в большом количестве создавал инструментальную музыку. До 1705 года он писал преимущественно трио сонаты и скрипичные концерты, позже, до1719 года сочинял соло сонаты и концерты для гобоя.

В отличие от большинства композиторов того времени, насколько известно, он никогда не стремился получить должность при дворе или церкви, но имел собственные средства и возможность сочинять музыку независимо. В 1722 году Максимилиан II Эмануил, курфюрст Баварии, которому Альбинони посвятил цикл из 12 сонат, пригласил его руководить своей оперой.

В 1742 году собрание скрипичных сонат Альбинони было опубликовано во Франции в виде посмертного издания, поэтому исследователи долгое время полагали, что к тому времени Альбинони был мертв. Позже выяснилось, однако, что он жил в Венеции в безвестности: запись из прихода Св. Варнавы, где он родился, утверждает, что Томазо Альбинони умер в 1751 году, в возрасте 79 лет, по всей видимости, от диабета.

Музыка и влияние на современников

Альбинони написал около 50 опер, 28 из которых были поставлены в Венеции между 1693 и 1740 гг., однако большая их часть не дошла до нас (так, значительный корпус рукописных партитур, собранных в Дрездене, погиб во время бомбежки в 1944 году), а потому сегодня композитор известен благодаря инструментальной музыке, особенно концертам для гобоя.

Его инструментальная музыка привлекла серьёзное внимание Иоганна Себастьяна Баха, который написал по крайней мере две фуги на темы Альбинони и постоянно использовал его басовые партии для упражнений своих учеников в гармонии.

Значительная часть наследия Альбинони была утрачена во время Второй мировой войны при гибели Дрезденской государственной библиотеки, поэтому мало что известно о его жизни и музыке после середины 1720-х.  

             ФРЕДЕРІК ШОПЕН                      

Дитинство і юність[ред. • ред. код]

Фридерик Шопен народився 22 лютого 1810 року в с. Желязовій Волі під Варшавою у Варшавському герцогстві. Його батько, Микола Шопен (Nicolas Chopin, 1771-1844), французький емігрант з 1787 р., служивгувернером і шкільним учителем французької мови; мати — Текля Юстина Крижанівська (Tekla Justyna Krzyżanowska, 1782-1861) виховувалася в дворянській сім'ї і була економкою графині Людвіки Скарбек. Батьки Шопена одружилися 1806 року і після народження сина сім'я переїхала до Варшави.

Вже дитиною Фредерік проявив яскраві музичні здібності; у віці семи років він почав навчатися грати на фортепіано, і в тому ж році був виданий складений ним маленький полонез соль мінор. Перші професійні уроки гри на фортепіано отримав від віолончеліста Войцеха Живного (нар. 1756 у Богемії), що тривали з 1816 до 1822. Незабаром Шопен став улюбленцем аристократичних салонів Варшави.

Подальшим розвитком Шопена опікувався Вільгельм Вюрфель (нар. 1791 у Богемії). Цей відомий піаніст і професор Варшавської консерваторії давав Шопену цінні (хоча нерегулярні) уроки органної музики і, можливо, фортепіано. З 1823 до 1826 року Шопен навчався у Варшавському ліцеї, де його батько був професором. Восени 1826 юний музикант почав вивчати музичну теорію, фігурний бас і композицію з Йозефом Ельснером (нар. 1769 у Сілезії) у Варшавській консерваторії. У 1831 він виїхав з Польщі до Відня, а згодом оселився у Парижі, де провів значну частину життя.Шопен вперше відвідав Відень на початку 1829, де давав концерт на фортепіано і отримав перші похвальні рецензії. Наступного року він повернувся до Варшави, де 17 березня у Національному Театрі дав прем'єру свого Концерту для фортепіано фа мінор. 1831-го року Шопен покидає Польщу і оселяється в Парижі. Там починає працювати над своїми першими скерцо і баладами, також починає перший зошит етюдів. Тоді ж у Шопена проявляється захворювання на туберкульоз, з яким композитор боротиметься все життя.У 1836 Шопен попрямував до Чехії побачитися з батьками.Восени того ж року в Парижі він познайомився з видатною жінкою — баронесою Дюдеван, яка мала на той час широку літературну популярність під псевдонімом Жорж Санд. Шопену було тоді 28 років, мадам Санд — 34. Їхній союз тривав вісім років, причому велику частину цього часу вони провели в сімейному маєтку письменниці в Ноані.Зимою 1838–1839 років, яка була прожита з Жорж Санд на Майорці (Балеарські острови), здоров'я композитора значно погіршилось. Поєднання поганої погоди з безладом у домашньому господарстві, мабуть, згубним чином подіяло на його вже зачеплені туберкульозом легені. У 1847 відносини Шопена з Жорж Санд остаточно зіпсувалися в результаті втручання музиканта у відносини його подруги зі своїми дітьми від першого шлюбу. Ця обставина разом з прогресуючою хворобою сповнювала Шопена чорною меланхолією. Останній раз він виступив у Парижі 16 лютого 1848. Через вісім днів вибухнула революція, що повалила короля Луї Пилипа. Друзі композитора відвезли його до Англії, де, вже дуже хворий, він грав у королеви Вікторії і дав кілька концертів — останній з них відбувся 16 листопада 1848.

Смерть і поховання[ред. • ред. код]

Собор Святого Хреста, де покоїться серце композитора

Через тиждень він повернувся до Парижа. Не в змозі більше давати уроки, Шопен був вимушений прийняти щедру допомогу від своєї шотландської шанувальниці Джейн Стірлінг. Доглядати хворого приїхала з Польщі сестра композитора, Людвіка; не обділили його увагою і французькі друзі. Шопен помер у своїй паризькій квартирі на Вандомській площі 17 жовтня 1849. Згідно з його бажанням, на відспівуванні в церкві св. Мадлен прозвучали фрагменти реквієму Моцарта.

Шопен похований на паризькому кладовищі Пер-Лашез. Серце Шопена, за його заповітом, перевезли на Батьківщину — воно покоїться в костелі Святого Хреста у Варшаві.

Ноктю́рн (от фр. nocturne — «ночной») — распространившееся с начала XIX века название пьес (обычно инструментальных, реже — вокальных) лирического, мечтательного характера. Французское слово nocturne в этом значении впервые применил Джон Филд в 1810-х годах, хотя итальянский термин notturno существовал ещё в XVIII веке и обозначал музыку, исполнявшуюся на открытом воздухе.

Жанр ноктюрна возник ещё в Средневековье. Тогда ноктюрном называли часть религиозной католической службы, исполнявшуюся между полночью и рассветом (как православная заутреня). Из числа сугубо религиозных жанров ноктюрн вышел в XVIII веке, превратившись в камерное произведение, исполняемое в ночное время на открытом воздухе (Nachtmusik). К современному пониманию жанра классический ноктюрн не имел никакого отношения (не был лирической миниатюрой) и часто писался в форме сонатно-симфонического цикла (например, Маленькая ночная серенада Моцарта).

В основе ноктюрна лежит обычно широкоразвитая певучая мелодия, благодаря чему ноктюрн представляет собой своеобразную инструментальную песню. Обычно ноктюрны пишутся для фортепиано, но встречаются также подобные сочинения для других инструментов, а также для ансамблей и для оркестров.

Первым композитором, писавшим ноктюрны в современном значении этого слова, являлся Джон Филд. Он создал 18 фортепианных ноктюрнов, до сих пор входящих в репертуар пианистов.

Дальнейшего расцвета жанр фортепианного ноктюрна достиг в творчестве Фридерика Шопена. Он написал 21 такую пьесу. В ранних работах Шопена (например, в знаменитом ноктюрне Es-dur, Op. 9 № 2) заметно влияние Филда; позднее композитор начал усложнять гармонию, и даже использовать более свободную форму.

Ноктюрн стал настоящей визитной карточкой романтизма. В классической концепции ночь была олицетворением зла, классические произведения заканчивались триумфальной победой света над тьмой. Романтики же, напротив, предпочитали ночь — время, в которое душа открывает свои истинные черты, когда можно мечтать и думать обо всём, созерцая тихую природу, не отягощённую суетой дня. Ноктюрн Шопена, пожалуй, самый известный из романтических; именно ноктюрновая фактура (пленительная мелодия, парящая над аккомпанементом, состоящим из баса и ритмической фигурации изысканной гармонии) стала визитной карточкой композитора. Шуман чутко изобразил музыкальный стиль Шопена, поместив его своеобразный музыкальный портрет в одну из пьес фортепианного цикла «Карнавал» (№ 12 — лирический ноктюрн). Ноктюрны писали также Карл Черни, Ференц Лист, Эдвард Григ, русские композиторы — Глинка (два своих ноктюрна он написал под впечатлением от музыки Филда), Балакирев, Чайковский и другие композиторы.

Среди оркестровых сочинений этого жанра наиболее известен ноктюрн из музыки Феликса Мендельсона к комедии Шекспира «Сон в летнюю ночь». Выдающимся образцом импрессионистической музыки являются Три ноктюрна («Облака», «Празднества», «Сирены») Клода Дебюсси.

В XX веке некоторые композиторы пытались переосмыслить художественную сущность ноктюрна, отображая с его помощью уже не лирические ночные грёзы, а призрачные видения и естественные звуки ночного мира. Начало этому положил ещё Роберт Шуман в цикле Nachtstücke, более активно такой подход проявился в сочинениях Пауля Хиндемита (Сюита «1922»), Белы Бартока («Ночная музыка») и ряда других композиторов.